Киянин Ярослав уперше спробував азарт на смак ще дитиною. Понад 10 років він боровся з гральною залежністю, яка зруйнувала його родину та бізнес. Але чоловікові вдалося не тільки перемогти лудоманію, але й стати дипломованим психологом. Тепер він допомагає іншим залежним. Більше про гральну залежність читайте на нашому сайті.
Ярославе, коли ви вперше спробували азартні ігри?
Мені було десь 11 або 12 років. В одному з гастрономів я побачив ігрові автомати, в які треба було закидати 25 або 50 копійок. Мені стало цікаво, тому я витяг зі своїх кишенькових грошей і закинув монетку, потім другу. І мені пощастило. Як зараз пам’ятаю, виграв 23 гривні 75 копійок. Ті відчуття азарту, очікування результату, радості від виграшу мене захопили. Звісно, я захотів пережити їх знову, тому час від часу заходив у гастрономи, щоб пограти. Інколи вигравав 50, а то і 100 гривень. Але ці гроші не забирав, продовжував грати, поки не втрачав усе. Ось це гостре відчуття, що гроші були майже у мене, що можна відігратися, ще більше підштовхувало продовжувати грати. Потім ігрових автоматів вже було недостатньо, я пробував грати в покер, різні фруктові слоти, «книжечки» та «дельфінчики». (Мовою гравців це різні види ігрових автоматів – ред.)
Чи помічала родина зміни у вашому житті?
Я ріс у звичайній родині. Мати ростила мене та ще двох сестер і брата без чоловіка. Вона була весь час на роботах, щоб ми були ситі та одягнені. Звичайно, старші діти опікувалися молодшими, але ж це не повноцінний догляд, не замінить уваги матері. А у мами елементарно не завжди вистачало сил, щоб за кожним прослідкувати. Я вчився у середній школі й вже тоді був частим гостем в покерних клубах та залах з ігровими автоматами. Я ще й інколи курив траву, що тільки підсилювало відчуття ейфорії та азарту.
Мені було десь років 16, коли я зізнався матері, що програв велику суму. Тоді в родині це не дуже серйозно сприйняли – просто пожурили. Я пообіцяв, що більше не буду грати, на тому й все.
Напевно, мама не уявляла, до чого все може призвести, тому не надавала великого значення, коли у мене з’являлися дорогі речі чи я давав їй гроші. На запитання, де я їх взяв, коротко відповідав, що кинув пару гривень в автомат і випав чималий виграш. Можливо, якби тоді дорослі на це звернули увагу, якось зреагували, почали працювати зі мною, то і залежність не розвинулася б до таких масштабів. А можливо, нічого й не змінилося б. Зараз можна тільки припускати.
Як у дорослому житті справлялися? У вас же була власна справа. Як вдавалося вести бізнес?
На деякий час мені вдавалося опанувати залежність. У старшій школі вже більше з дівчатами гуляв, не до ігор було. Потім в армію забрали. А коли повернувся, доволі швидко одружився, у мене народився син. Паралельно я починав свій бізнес – робив ремонт під ключ, також у мене були точки по ремонту мобільних телефонів. Напевно, у мене є підприємницька жилка, тому що бізнес, хай і невеличкий, але починав набирати обертів. Друзі розповідали про мене своїм знайомим. Сарафанне радіо працювало добре і обіцяло прибуток. Але мої залежності нікуди не ділися, і я швидко повернувся до них. Натомість став пробувати важкі наркотики – амфетамін, кокаїн. Від них тільки загострювались відчуття та хотілося більше грати. Інколи я пропадав по кілька днів у гральних залах, де «спускав» і свої, і гроші замовника. За вечір міг програти до 100 тисяч гривень. Для періоду «нульових» це були дуже великі гроші. Я виходив з залу з порожніми кишенями, вже треба було починати роботу, а мені купити будматеріали не було за що. Дружина мене не бачила днями.
Я став майже жити в гральних закладах – мене привозив водій до одного такого та лишався чекати. А йому інколи доводилося очікувати й добу чи навіть дві. Весь цей час я грав і не просто на одному автоматі, а одразу на п’яти-семи, а то й 10. Я намагався вирахувати систему та перемогти «гральну мафію». Мене в клубах вже знали, я лишав там свої домашні капці, в які перевзувався, коли приходив грати. Коли персонал замовляв собі їжу, я теж робив замовлення та всі разом обідали чи вечеряли там. Я був постійним клієнтом у трьох великих київських залах.
Чи розуміли ви, що це залежність? Намагалися боротися із собою?
Звичайно, замислювався над тим, чому я граю взагалі. Хоча часто мені не було коли дослухатися до себе. Дні пролітали дуже швидко. Я програвав гроші, зокрема й чужі. Після цього мене захоплювала лють та агресія, які я намагався «загасити» наркотиками, а під речовинами ще більше починав грати. У такому замкненому колі я жив кілька років. Десь років п’ять я намагався самостійно побороти залежність з перемінним успіхом. Інколи вдавалося протриматися декілька місяців.
Можливо, я міг би зупинитися, принаймні взяти передих, якби я хоча б забирав свій виграш. Але коли відігрувався і можна було вже повернути гроші замовникам, ще й би лишалося, я завжди виграш лишав у залі, щоб потім прийти і знову грати. І постійно обіцяв собі, що наступного разу, коли виграю, то обов’язково заберу й на цьому зупинюсь. Але наступного разу не робив цього. Напевно, підсвідомо чинив так, щоб повернутися та все до копійки програти. Я десятки разів, якщо не сотні, виходив зранку з грального залу і починав шукати, у кого б можна було позичити гроші. Так я обростав боргами. А інколи я відігрував великі суми, гасив борги, ще й повертав гроші в бізнес. Тоді я намагався взяти себе в руки і «зав’язати». Але йдучи повз гральний заклад, точився думкою: «Зазирну на кілька хвилин. Ну нічого ж страшного не станеться, якщо сотню поставлю, тільки одну та одразу вийду?». Я ставив собі ліміт, але коли програвав його, азарт всередині посилювався – і я зривався. Починав виносити в ломбард золото, техніку, переконуючи себе, що швидко відіграюсь та поверну все додому. Я в це щиро вірив. І щоразу, коли вдавалося відігратися, не забирав гроші, а продовжував грати, поки все не програвав. У цьому ж і сама суть лудоманії – ігроман не може просто піти з казино.
Інколи все ж вдавалося взяти себе в руки та кілька місяців не грати і не вживати наркотики. Це давало ілюзію, що я можу тримати себе під контролем завжди. Був час, коли довго не грав завдяки тому, що Тимошенко заборонила азартні ігри (У 2009 році за прем’єрства Юлії Тимошенко ухвалили закон, який забороняв гемблінг в Україні – ред.). Гральні зали різко зникли, я довго шукав їх, але зрештою здався. Так тривало понад рік. Проте моя залежність нікуди не ділася, я все більше хотів відчути екстрим, тривогу, страх, коли програєш гроші. Саме від цього залежні лудомани: коли програні всі гроші і необхідно шукати нові. А виграш у цьому круговерті пошуку – тільки один короткий момент. Тоді я звернувся до ставок на спорт. Вони розбурхували моє бажання знову зануритися у гру. Якраз тоді чорний ринок став пропонувати підпільні казино, гральні зали.
На чому ж родина трималася?
Дружина довго не терпіла таке життя і через два роки після весілля розлучилася зі мною. Мені було 23 роки. Я лишився сам на сам із залежністю. Вона виявилася сильнішою – я став ще більше грати та вживати наркотики, тоді ж почав і колотися. Я повернувся жити до матері. Після найбільших програшів та щоб повернути борги, я починав красти у рідних.
Я доволі швидко втратив свій бізнес, бо гроші треба було вкладати в розвиток, а я їх програвав. Часто втрачав клієнтів через те, що «спускав» гроші клієнта та не починав ремонт на об’єкті. Ніхто з моїх замовників не писав заяв у поліцію, бо серед них були знайомі знайомих. То вони просто вимагали повернення своїх грошей, а коли отримували їх, більше не зверталися до мене.
Як рідня ставилася до того, що у вас є залежність? Чи були проблеми із тими, хто давав у борг?
Мої рідні постійно мені пропонували звернутися до психолога. Але я все віднікувався. Думаю, просто сам ще не доріс до цього рішення, був ще на стадії «відігратися». Тоді вже грав у всі види гемблінгу: карткові ігри, ставки, автомати…
Інколи мої борги сягали 40-50 тисяч гривень. Але я був винний не одній людині, а багатьом. У когось я брав кілька тисяч, а інколи вдавалося отримати в борг сотню. У себе в районі я був доволі відомим, і тому мені вдавалося втертися в довіру та отримати гроші. Але я жив у постійному відчаї. Виходив з грального закладу, в кишені пусто, ще й був винен гроші половині району. Це змушувало мене ховатися від позичальників. Звичайно, мене перестрівали й били, навіть прибити хотіли. Інколи перехожі рятували, інколи поліція. Боржники тероризували родину, погрожували. Якийсь час мої рідні віддавали борги. Зрештою, вони сказали, щоб я сам розбирався зі своїми проблемами. Саме таке рішення моїх близьких наблизило мене до одужання. Мені вже не було на кого покластися, я лишився сам, а загроза життю все зростала.
Як зрештою потрапили до реабілітаційного центру?
Після того як мої рідні почали ховати гроші від мене, я взявся виносити речі з дому до ломбарду. Дійшло до того, що моя старша сестра возила дрібну побутову техніку в багажнику автівки. У мене є історія про праску, коли зараз зі старшою сестрою згадуємо про це, то сміємося, але тоді було не до сміху. Я закладав ту праску понад 20 разів! За неї давали 700 гривень, за які я йшов грати. Моя мати чи сестра, коли бачили, що праска знову зникла, знали, де шукати – йшли в ломбард та викупляли. Праска та була вже не золота, а діамантова, стільки грошей за неї віддали. Зараз у мами давно вже є нова, але та «закладна» досі стоїть – як нагадування, через що ми пройшли. Телевізор я примудрився винести за півтора тижня три рази! Вперше, коли рідні відпочивали за кордоном. За нашу плазму я отримав 7400 гривень і спустив їх на автоматах усього за 40 хвилин.
Коли вони повернулися і викупили телевізор, у мене забрали ключі від квартири, щоб самостійно вийти чи зайти я не міг. Але через чотири дні до нас приїхала племінниця, я її обманув і вночі виніс телевізор та ще й прихопив комп’ютер. Через добу я повернувся в сльозах додому. Я розумів, що так більше тривати не може, необхідно щось змінювати. Сестра тільки цього й чекала, бо була впевнена, що лікування вдасться тільки тоді, коли я сам цього захочу. Я вирішив шукати центр для реабілітації. Родина готова була підтримати мене. Але десь через три дні я витягнув у сестри з-під подушки ключі від хати й знову заклав той нещасний телевізор. Накупив наркотиків, а на решту декілька днів не виходив з грального залу… Згадуючи той вчинок, думаю, що це вже було як на коня. Я вже настільки звик до такого життя, що так легко зупинитися не міг. Терпець сестри урвався – вона вигнала мене. Хоча мама мене прийняла, вона дуже м’яка людина і завжди мені пробачала. З того часу зі мною вже ніхто не панькався, все залежало від мене самого. Я знайшов реабілітаційний центр під Києвом, домовився про консультацію і приїхав у призначений час. Перший день у центрі був якраз після мого 30-річчя.
Ви готові були до змін? Чи були зриви?
До того, що мене чекають кардинальні зміни, я був вже морально готовий. Про це свідчить те, що у свій день народження – напередодні візиту в центр – я з друзями святкував та розказував їм, що їду лікуватися. Додому повернувся ще до вечора тверезий. Сестра здивувалася, мовляв, на мене не схоже, адже я міг з гульок з’явитися через кілька днів. Мені й відповісти було нічого, просто вже не хотілося засиджуватися. Я був рішуче налаштований. Напевно, розумів: якщо не почну зараз змінювати життя, то вже потім не впораюся. З того дня я вже шість років в асоціації, але тепер там працюю. Я вивчився на психолога, спеціалізуюсь на залежній поведінці. Окрім профільних знань, розповідаю свою історію, показую на власному прикладі, що все можна змінити, цілком реально повернутися до нормального життя.
Лише через стільки часу реабілітації та навчань я зрозумів свою проблему та отримав відповіді на свої запитання. Коли почав грати, то найбільше я потребував уваги. Мама постійно працювала, її сил елементарно не вистачало приділити достатньо уваги всім дітям. А коли я вигравав, то опинявся у центрі уваги в компанії своїх однолітків. Та навіть коли я все програвав, довкола мене збиралися друзі, втішали, намагалися підбадьорити. Звісно, я хотів повторити такі моменти. Ці відчуття на перших етапах зіграли вирішальну роль. Потім додалися наркотики, які тільки підсилювали відчуття, а значить і бажання грати.
Що було найважчим під час реабілітації?
Прийняти себе таким, який я є. За допомогою гри та наркотиків, я тікав від реальності. А на реабілітації найважчим було зустрітися віч-на-віч із цією реальністю, зізнатися собі, що ось я став таким.
Але мені допомагало те, що я був у колі людей, які пройшли такий же шлях, як і я. Вони мене розуміли, як ніхто.
В одному з наших інтерв’ю психолог, який спеціалізується на залежностях, говорив, що найважче в процесі одужання боротися з оточенням – друзями, родиною тощо.
Так, це правда. Коли люди віддають свого родича на реабілітацію, у них з’являється пустота. З часом вони й самі стають залежними від того, що піклувалися про свого бідосю, сварили його та допомагали з боргами. А тут родина опиняється без усього цього, виявляється, що вони мають купу вільного часу і вже не треба опікуватися кимось. Дуже часто траплялось, коли родичі забирали залежних з реабілітаційного центру, щоб все повернути, як було. Треба розуміти, що часто залежний живе в оточенні, як теж стає залежним від нього.
У моєму випадку моя старша сестра з самого початку моєї реабілітації була залучена до процесу. Вона мене підтримувала, цікавилася моїми досягненнями, сама запитувала працівників центру, як мені допомогти. Тобто вона мінялася паралельно зі мною. А ось моїй мамі було важче. Коли я повернувся через рік після програми для залежних, то побачив свою матір такою, якою вона й була раніше. Після всього вона весь час намагалася дати мені гроші. Раніше, коли я був залежним, я просив ці гроші, а зараз вона сама пропонувала та навіть наполягала, щоб я взяв її гроші. Думаю, якби сестра не зайняла таку тверду позицію стосовно мене, можливо, я й зірвався б. Одужання це довгий процес, відтак спокуситися знову не так складно.
А зараз як ви влаштували своє життя, чи є родина?
Зараз центр і є моєю сім’єю. Я вивчився на психолога і тепер там працюю із людьми, які хочуть позбутися своєї залежності. Звичайно, хочеться знову одружитися, піклуватися про дитину. Але це буде трохи згодом. Якийсь час я собі ставив табу на нову родину. Поясню чому. Є хлопці, які намагаються одразу після реабілітації одружитися, народити дітей. Але вони дуже часто зриваються і знову повертаються до своєї залежності. Тому що після повернення додому процес одужання ще триває. І ті, хто одразу заводять сім’ю, втікають у нову родину від себе та часу, який вони мали би присвятити собі.
А те, що ви згадуєте про ті важкі часи, не зачіпає вас, не змушує переживати бажання знову зіграти? Це інтерв’ю вам не далося важко?
Уже ні. Раніше було важко навіть згадувати. Але я своєю історією ділюся під час мотиваційних зустрічей в реабілітаційному центрі. Тому я трохи звик, прийняв себе разом зі своїм минулим. Не можу сказати, що більше ніколи не вживатиму наркотики і не піду грати. Але з впевненістю говорю, що я зроблю все можливе, щоб цього не відбулося. Це мій життєвий девіз. І хоч я тепер виріс у статусі, чимало досяг, стою міцно на ногах у фінансовому плані, але я не намагаюся забути, через що пройшов, а також пам’ятаю, що постійно маю бути на сторожі. Напевно, саме тому я залишаюся тверезим.
Ті, хто намагається забути про свою залежність, роблять ставку на себе нового, мовляв, теперішній я зможу контролювати своє життя. І саме така позиція нерідко призводить до того, що людина втрачає контроль – повертається до залежності. Такі люди починають дозволяти собі трохи випити чи один раз зробити ставку. (Ну я ж тепер інший, я зможу втриматися!) Моя колега наводить приклад із соленим огірком. Огірок після маринування вже ніколи не стане знову свіжим. Так само і з залежними людьми – ми міняємося назавжди. І це доведено кров’ю тих чоловіків і жінок, які не вірили й вирішили знову пробувати «гратися» із речами, від яких залежні.
Чому кров’ю?
Більшість цих людей закінчують життя передчасною смертю. Вони скоюють самогубство, гинуть у сутичках або вмирають від передозування. Я сподіваюсь, що моя історія допоможе комусь. Якщо хоч одна людина прочитає про те, що я пережив, і це вмотивує його чи її врятуватися, то все буде недарма.
Нагадаємо, що психолог склав портрет українського лудомана.
Читайте також: Останні новини про ігровий бізнес
Читайте також: Спортивні новини світу
